РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ (13-15 квітня)
В Україні та на інших слав’янських землях з давніх часів знали про рахманів-брахманів. В уявленнях наших предків "рахмани" - це святі люди, мудреці, волхви праведники. Дослідник Павло Чубинський писав, що за давньою легендою "рахмани — не мають власного літочислення і тому святкують Великдень тоді, коли до них допливе шкаралупа з яєць". Тому серед українців існує звичай класти шкаралупу з яєць на річку. Шкаралупа через три з половиною тижні допливає до рахманів, і ті починають своє свято, яке називається Рахманський Великдень.
Рахманський Великдень — святкується весною — на 21–й день після великого свята — Великдень Дажбожий (Весняне Рівнодення), та припадає на середину весни — 13–15 квітня.
Рахман — великий мудрець, що зрікся усіх земних благ, найвища ступінь волхвівської посвяти.
Ра Ман — світла, просвітлена та сонячна людина, що творить своє життя для людей, ділячись світлом своєї душі. Рахмани жили з Русинами в часи Ранку Сварожого. Після запровадження чужерідної віри, вони усамітнились за для збереження Покону Рода Всевишнього, до відродження часів світлих.
Передзвін — є характерною ознакою Рахманскього Великодня. Передзвін — проголашення шани — Волхвам–Радетелям, Рахманам — великим мудрецям.
До цього часу Рахмани жили та навчались потаємній науці Вірі–Віді в городищі, що зветься нині — Дзвенигора. Знаходиться вона неподалік від світлої гори — Богит. Саме на горі Богит стояв славнозвісний «Збруцький Світовит» (одна з рідкисних пам'яток слав'янського рідного культу).
Русини, що пам'ятають своє походження та славний свій Рід, в цей день кидають шкарлупи Великодніх писанок та крашанок (Писанка та крашанка — символ Всесвіту та Життя) на воду. Плинуть у Праву шкарлупи та сповіщують предків славних про те, що Русини справили одне з найбільших свят Кола Сварожого.
Навіть в пізніх християнскьких джерелах описується відичний образ Волхвів–Рахманів. Так в «Слові про рахманів і предивному їх житті» говориться, що у них немає «ні вина, ні споживання м’яса… ні царя, ні торгівлі, ні розбрату, ні бійок». Інше джерело «Ходіння Зосима до Рахманів» зазначає що вони «харчуються плодами дерев і п’ють солодку воду, що витікає з–під одного дерева». Мовиться і про те, що Рахмани обов'язково мають дружину, і після народження двох або більше дітей — від своєї дружини, — повністю віддаються духовній справі. Практично той самий звичай описаний у «Бака–Вадха–Парва», дев’ятій частині індоарійського епосу «Махабхарата». Доречно буде пригадати, що в Румунії до сих пір вважають, що рахманами стають діти які померли не хрещеними і, що їх віра є значно сильнішою від віри сучасних людей. Але, одночасно, самі рахмани наголошують, що завжди молитимуться за людей, бо одного з ними роду.
Олекса Воропай відзначає, що найдавніша літературна згадка про рахманів-брахманів зустрічається ще в літописі Нестора, котрий посилається на Георгія Амартола, що в другій половині ІХ ст. написав свою хроніку - одне з найстаріших джерел слов’янської історичної літератури. Одночасно Воропай подає повніші дані про рахманів і Рахманський Великдень: свято це традиційно відзначають по четвертій середі після Великодня — воно ще називається Переполовення (день, на який припадає половина (середина) періоду між Великоднем і Зеленими святами) або Права Середа. Ось один із записів, що його дослідник зробив на Полтавщині:
«Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж до моря до рахманів; припливе воно до них на десяту п’ятницю, тоді й буде Рахманський Великдень» (Звичаї Нашого Народу, 48).
На це свято гріх працювати, хто ж так не чинить, того бог карає. На Поділлі О.Воропай чув легенду, що на це свято сестра з братом поїхали в поле орати й були покарані за це: разом із волами й плугом обоє провалилися під землю і над ними постала висока могила. І якщо на Брахманський Великдень підійнятися на цю могилу й прикластися до неї вухом, то можна почути, як сестра і брат погейкують волів (Звичаї Нашого Народу, ІІ 48–50).
Подібну легенду, але вже з Галичини, наводить ще один український дослідник Степан Килимник: "Один селянин на Рахманський Великдень поїхав орати поле і провалився під землю разом із погоничем, плугом і волами. А коли на це свято прикластися вухом до землі, то можна почути, як погонич благає порятувати його" (Український Рік у віруваннях, ІІ 223).
С.Килимник подає деякі інші подробиці щодо рахманів. Звичай кидати шкаралущу з яєць, призначених для освячення, в річку, поширений в Україні й зберігся до початку ХХ століття. Коли кидають у воду ту шкаралупу, то або мовчать, або повільно промовляють: «Плиньте, плиньте в рахманські краї, про Великдень сповістіть…»
Дослідник зазначає, що серед численних християнських апокрифів є оповіді про рахманів і Рахманський Великдень. За ним, десь далеко, в раю, живуть блаженні люди рахмани. Одне сказання мовить, що цей рай на острові, інше — що під землею. Сказання про блаженне життя рахманів, навернених у християнських легендах на праведних християн, чи не найкраще, на думку Степана Килимника, подано в «Ходінні Зосими до рахманів». Преподобний Зосима сорок днів нічого не їв і благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося — після деяких пригод він опинився в землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив зблизька їхнє життя. Є також апокриф про “Зустріч Олександра Македонського з рахманами”, але він прямої відповіді на те, хто ж такі рахмани, не дає.
Один подільський переказ мовить, що шкаралупа, яку люди кидають у річку, поки вона допливе до рахманів, стають цілими яйцями. Одне яйце припадає на 12 рахманів, і їдять вони це яйце цілий рік, доки знову настане їхнє свято (Український Рік у віруваннях, ІІ 221–222).
Аналізуючи словники, можна сказати, що у українській мові слово "рахман" має два значення: «мешканець міфічної місцевості», «праведник» і «жебрак», «старець», «прохач». Останнє навіть відбилося в приказці: Доти рахман плохий, поки собаки не обступили (СУМ, ІV 7). Прикметник рахманний означає «сумирний», «лагідний». Це означення вжиткове як щодо людей, так і щодо тварин (рахманний кінь), землі (рахманна земля) тощо. Сучасні поети знають і рахманну журбу.
Ця назва "рахман" збереглась в численних слав'янських і українських антропонімах: Рахманний, Рахманенко, Рахманець, Рахменченко, Рахманин, Рахманюк. Є також і топоніми з цим словом: історичне місто Рахманів на Чернігівщині, Рахманівка на Дніпропетровщині, Рохманів на Тернопільщині. Село Рохманів було в колишньому Стародубському повіті.
Отже, як бачимо Рахманський Великдень відомий з давніх часів.
